Якщо згадати часи радянського союзу,  необхідно підкреслити такий цікавий факт як відсутність такої наукової дисципліни як соціологія. В якості наукової дисципліни у навчальних закладах соціологія з’явилась наприкінці 80-х. Окремі т.з. "соціологічні дослідження” звичайно проводились, однак без розробленої наукової методологічної бази вони були ідеологічно забарвлені і не могли відображати реальність. У відсутності соціології в радянському союзі нічого дивного немає, адже ідеологічний контроль науки принципово виступав проти емпіричного методу, проти справжнього відображення дійсності. Дослідники давно довели, що марксизм є "ідеалістичною” побудовою, коріння якої сягає філософії Гегеля з його знаменитим висловом: "якщо факт не відповідає теорії, тим гірше для факту”. На перший погляд, це звучить парадоксальним, адже марксизм та діалектичний матеріалізм як раз і виступали проти ідеалізму та ідеалістичних вивертів мислення, однак в реальності марксизм був таким самим ідеалізмом в шатах позірного емпіризму. Доказом ворожості марксизму-ленінізму до емпіричного методу можна назвати приклади втручання ідеології навіть в природничі науки, що тепер виглядає як справжнісіньке божевілля! Згадаймо боротьбу  сталіністів з генетикою, або навіть з теорією відносності Ейнштейна! Лише коли вчені, які працювали над розробкою атомної бомби, сказали, що без теорії відносності і бомби не буде, практичний розум радянських керівників переважив ідеологічний фанатизм. Що вже казати про суспільні та гуманітарні науки, де ідеологічний контроль прямо сприяв руйнуванню цих наук та перетворював їх на інструмент ідеологічної пропаганди. Емпіричний метод, апеляція до фактів, зазнали нищівної поразки. Довгі роки у вищих навчальних закладах  мислення студентів нівечили "історією КПСС” та безнадійно застарілим діалектичним матеріалізмом.

Яким чином ідеологія впливала на державну соціальну політику? Щоб не бути багатослівним, пригадаймо історію, яку доводилось чути від очевидців, - як поступали з інвалідами війни з 1950 по 1984 рр. Ані тобі ніякої соціальної роботи, ні соціального забезпечення, ні елементарної турботи - інвалідів війни просто "виловлювали” та відвозили на Валаам, де колишній монастир перетворили на табір для інвалідів війни. Туди звозили навіть інвалідів без рук та ніг, яких "вивішували” в спеціальних шкіряних мішках на вулиці, щоб вони могли дихати свіжим повітрям. На Соловках таких інвалідів, вивішених на деревах, іноді забували, і вони так і замерзали. Воістину, "якщо індивід не відповідає державній ідеології - тим гірше для індивіда”! Безногі та безрукі інваліди не відповідали естетичному критерію радянських керівників, які не хотіли бачити потворні наслідки війни. Соціальна робота та соціологія були нонсенсом для радянських керівників. Потреби окремих індивідів були нічим для державних управлінців, для яких на першому місці виступали ідеологічні фантазії, під які необхідно було підганяти дійсність. Соціологія з її невблаганним статистичним методом викликала у них просто страх і ненависть, а соціальна робота як допомога окремим індивідам - презирство та насмішку.

Демократичні механізми державного управління передбачають наявність "соціологічного мислення”, орієнтацію на конкретні, реальні потреби та проблеми індивідів, на реальну статистику. "Совковий” метод ідеологічної розмитої інтуїції, коли потреби суспільства або тієї чи іншої його частини визначались ідеологічною фантазією керівника є застарілим та неефективним. Поразка "планової економіки” перед ринковими механізмами визначення конкретного попиту - яскраве тому підтвердження.

Соціальна робота, правозахисна діяльність, передбачають руйнування радянських стереотипів переваги загального над індивідуальним, руйнування ідеологічних абстрактних уявлень про "репутацію”, коли заради ефемерної репутації та лубочного зображення благополуччя в державі чи в окремому закладі нехтували фактами порушення прав людини.

"Соціологічне мислення” та принципи "соціальної роботи”, відкрита дискусія щодо реальних проблем, на наш погляд, повинні проникнути в усі сфери державного управління - в сферу соціальної політики, освіти, охорони здоров’я і т.д. Культура конкретного визначення проблем, конкретної звітності про проведену роботу, повинна побороти бюрократичну абстракцію.

Таким чином, соціальні працівники - це глашатаї нового способу мислення, революції суспільного мислення та державного управління. Можна навіть сказати, що соціальна робота є лакмусовим папером демократичності державного управління. Закордоном, саме розвинутість інституту соціальної роботи є показником розвитку суспільства загалом.

"Quo vadis”?